Вперше у т.зв. “табір літнього відпочинку” (або в народі “лагєрь”) я потрапив у 6 років. На той час (а це голодна середина 90-х) далеко не кожен батько-мама міг ризикнути і відправити своє дитя в тоді ще нормально не фінансовані місця відпочинку. Виключення складали хіба що табори біля моря (приміром той же Артек), бо що треба дитині для щастя? Однолітки і море, і сонце і теде :)
Я досі пам’ятаю свою першу зміну, досі пам’ятаю призвичаєння до нових правил, до того, що батьків ти не бачитимеш, а отже більшість проблем автоматично з їх голови перекладається на твою, ще таку малу і дитячу шопєсдєц.
Завдяки купі пільг у батьків на роботі (а вже пізніше – за допомогою власного язика і досягнень на театральних і конкурсних фронтах) я побував у багатьох таборах нашої великої Української імперії. І хотілося б для тих, хто взагалі не в темі, чи кому нічого робить, чи хто хоче просто “ностальжі”, провести класифікацію таборів і розповісти про їхні сучасні реалії.
Запасайтеся самогонкою, купленою в баби Наді в сусідньому селі (табірний майже-мем) і поїхали!
Табори міського/районного/обласного значення я дослідив особливо глибоко, бо саме в них я провів 90% свого загальнотабірного часу. Маттехбаза таких “баз відпочинку” глибоко варіювалася від повної відсутності нормальних умов для життя окрім кухні до дійсно гарно споряджених таборів з парочкою басейнів, компами і навіть інтернетом (ОМГ!). Культура тамошнього відпочинку (якщо порівнювати її з часами совку) практично не змінилася. Ще нема тільки піонерського горна і урочистого співання “Союз нерушимый…” Всі ці стройові штучки, “рєчьовки” і мало не поклоніння зі своєрідним зіггхайлем головному вожатому мені порядком набридали. Однак я був дитиною в більшості тихою, вихованою, і все гівно виливав виключно в кімнаті з сусідами, які не могли зі мною не погодитись. Якщо брати тамошній контингент відпочиваючих, то дибілів вистачало, бо нічим, окрім грошей і зв’язків, потрапляння до таборів більше не регламентується. Тому про бійки, крадіжки, “стукачівство” і всі інші пороки суспільства, яких малолітні чада навчились від батьків, навіть не згадую. Загалом, особливої насолоди у такому відпочиванні я ніфіга не знаходив.
Табори загальноукраїнського значення (увага, я не беру Артек. Чому – поясню пізніше) справили більш позитивне враження, хоча я був у такому лише одному. Назви вже не пам’ятаю, але знаходиться він в Святогірську, на Донбасі. Хто не знає Святогірськ, вбийте себе об стіну, хто знає, тому не треба розповідати, що то за мальовничий край. Чи то на мене так подіяло чудотворне рідне повітря (а може, дівчина з Криму, з якою я зустрічався), чи ще щось, але звідти в мене лише позитивні емоції :) Там відпочивали діти з усіх куточків України – від Карпат до Сахаліну Луганська. І всі, як на підбір, ботани або переможці чогось-там-де-там. Умови були набагато кращі, хоча не без претензій, поряд був, кажись, Сіверський Донець, ми навіть пару днів жили в падлатках наметах і перлися з того як скажені, відповідно й накупалися в холодній річці по саме неможу. Обстановка була хоч і трохи напружена політичними баталіями, але мені дісталося найбільше – я був між молотом і ковадлом, бо декларував, що я народився на Донбасі, але падлюка доля понесла геть в Хмельницький, відповідно на мене з ненавистю дивились західні “земляки” і трошки з осторогою – земляки Донбаські. Щоправда потім все стало на свої місця, і мені не раз доводилось авторитетно розводити чергових півнів – блакитних і помаранчевих. А головне – до нас відносилися, як до дійсно дорослих відпочиваючих, а не як до бидла, яке батьки звезли, аби було як потрахатися на морському узбережжі без свого улюбленого чада, яке було народжене приблизно тим самим методом, і не факт, що не там само.
Окремо хочу виділити Артек. В радянські часи потрапити туди було мрією мало не кожного підлітка. Саме тому, коли після перемоги на черговому конкурсі мені запропонували на вибір путівки в “Молоду гвардію” і “Артек”, вгадайте з двох раз що я обрав :) Дні, які я там провів, я не без гордості можу назвати кращими в своєму житті. Перший експірієнс від форми і деякого совкового нафталіну миттю вивітрився дні так на п’ятому. Тут все вийшло якось інакше, аніж у першому сабжі – деякі ще радянські правила і звичаї, мені дуже сподобались.
Ну і окрім того, ну де б я ще в житті познайомився з Ольгою Сумською? Та ще й мав би нагоду з нею поспілкуватися особисто доволі великий час. Пруфпік очікуйте скоро, як тільки руці доберуться до сканера. Де б я набрав стільки нових контактів з Росії, США, Канади? Де б я прийняв би участь в озвучці мультфільму? Де б я, врешті, так смачно нажирався пельменів трипорціонно???… Ех… Це був єдиний табір, з якого я їхав мало не з сльозами на очах.
Спогади, спогади… Тепер мені вже 18 з великим хуєм рочків, в такі от заклади мені зась, але іноді так і просинається бажання ще раз! Принаймні в Артек, і не раз!
