Оскільки я навчаюсь в творчому ВУЗі, то зйомки в якихось халтурках, серіалах, передачках для нас є абсолютно нормальними. На тому тижні за 18 годин я примудрився знятися одразу в двух проектах.

… Місяці за два до подій, які я зараз описуватиму, до мене звернувся мій друг Олексій Крилов, автор скандального і славнозвісного міні-треш-серіалу Pilesos, який зараз демонструється щочетверга на порталі Podcaster.org.ua і який просувається вже виключно моїми силами :) Мовляв, зніматиму новий серіал, на цей раз вже хоррор, візьму тебе в один з епізодів на роль жертви :) Звісно, схожим на жертву я себе не вважаю, але погодився. Тим паче, і цей серіал я закуплю для Подкастера, а отже і попіаритися можна!

Зйомки почалися через два місяці, до того ж у вечірні години, о 23:00. Знімалося все в рідному гуртожитку, і деякі пейзажі будуть знайомі тим, хто дивився Pilesos. Основна проблема – не все виходило з першого дубля. І хоча зйомки однієї серії тривали не так вже й довго – не більше 4 годин (а знімали ми одну серію при її хронометражі в 2-3 хвилини), все ж повторювати одне й теж по декілька разів набридає будь-якому актору. Зазвичай дубль повторюють, коли хтось лажає – актор, режисер, оператор чи святий дух :) Але в нашому випадку режисерський задум літав так високо і так швидко, що іноді дубль перезнімався просто тому, що в режисера з’явився новий геніальний задум. Причому нерідко по декілька разів. А тому за 4 години більш-менш продуктивної праці не могло не втомитися моє єство.

Побачити серіал на ваших моніторах ви зможете на початку 2010 року. Зараз вже зняті перші 2 серії, і паралельно зі зйомками йде монтаж. Так що я сам ще не бачив відзнятого і з нетерпінням чекаю на прем’єру :)

… Ранок тієї самої доби був дуже поганим. В мене наклюнувся залік, після зйомок я не виспався, кава не допомагала, добре що хоч час дозволяв не поспішаючи приходити до тями. І раптом до мене заскочив мій одногрупник, який влаштувався працювати на студентський телеканал ВІСІМка. “Саня, треба тебе на роль сплячого сусіда!” Вже крізь мій сміх по дорозі в його кімнату він пояснив – знімає нову программу для каналу “Жертви експерименту”. Суть програми в тому, що двоє хлопців будуть щоразу робити якийсь шокуючий експеримент над собою. Я ж потрібний був у зйомки виключно на епізодичну роль сусіда, який спить в кадрі. Чесно вам скажу, навряд чи можна нормально зіграти сплячу людину під додатковим освітленням. Але я так хотів спати, що заснув майже по-справжньому :) Будили мене тільки по закінченні дублів. І зйомка якраз вклалась в мій графік, після чого я дружньою легкою ходою поскакав на залік.

Програму я потараюсь випросити і викласти для вас, бо те, що ви там побачите, гідне вашого дружнього реготу! :)

… Далі буде…

1. U.D.O. & Accept. Два гурти, кістяком яких був Удо Діркшнайдер – справжній мастодонт західнонімецького хеві-металу since 1979. Саме з цих гуртів почалося моє фанатичне захоплення металом, і не дивлячись на те, що згодом я почав трошки “попсити”, повна дискографія гурту назавжди прописалася у моєму плеєрі. Навіть пісні ранніх 80-х і наразі не втрачають актуальності і (що цілком заслужено) популярності. Як яскравий приклад їх творчості, який досі лишається їх візитівкою, рекомендую послухати “Accept – Metal Heart”.

А особливо рекомендую вслухатись в текст… І у вас дежа-ву?

2. C.C. Catch. Хех, я забув попередити, що в моїх смаках присутні значні перепади :) Кумир і зірка 80-х, дівчинка-диско… Кажуть, 80-ті стали останніми роками “щирої музики”. Все-таки, погодьтесь, “прогниваючий капіталістичний Захід” тоді ще вмів вкласти душу у музику, не дивлячись на “комерційні розрахунки”. Мої слова підтверджує нескінченна кількість реміксів на хіти Кароліни Мюллер (таке справжнє ім’я C.C. Catch, але ж ви вже прочитали про це у біографії, правда? ;) ), які до сьогоднішніх днів безперестанку клепають діджеї різних мастей. Якоюсь однією піснею підсумувати її творчість важко, тому варто надибати якийсь з “мегаміксів” – декількох хітів, об’єднаних в один трек. До прикладу, “Megamix’99″.

І головне – перед прослуховуванням налаштуйтесь на позитив. Сумувати будете потім ;)

3. Володимир Кузьмін. Людина-легенда. Музикант від Бога. З ним співала сама АБП, він написав більше 250 пісень, більшість з яких стали хітами… Він – романтик від коренів волосся, сумний оптиміст… Я знайомий з його музикою з 1995 року. Він грає рок, з різними ступенями ухилу в жорсткий саунд або ж у поп-рок. Розглядати його творчість під якимсь одним кутом буде нерозумно. Його варто почути жорстким рокером, як у його хіті “7 морей”…

…або ж невиправним романтиком, як хоча б в пісні “Грустный оптимист”.

Його музика рідко кого залишає байдужим. Розсмакуйте – і зрозумієте чому!

4. De Jim. Не дивлячись на те, що проекта Анвара Азізова, брата нашого блоґґерського і подкастерського, більше не існує, але той небагаточисельний музичний спадок, який вони залишили, отримав прописку у моєму Вінампі всерйоз і надовго. А головне – Анвару вдалося поєднати, здавалось би, абсолютно непоєднувані речі. Адже як буває завше – твій друг пише якусь музику, пропонує тобі для оцінки, тобі ця фігня найчастіше не подобається аж до блювотного рефлексу, але це ж друг, і ти не можеш сказати “Фу яка хуйня, чувак, нізачот!”, і доводиться брехати… Так от, у випадку з Анваром мені не довелось брехати. Я цілком правдиво перся від його альтернативного саунду, іноді абстрактних текстів і загальної мелодики. Ну а якщо ви досі не чули їх візитівку “Зайвість” – як меломан ви не вартуєте ламаного гроша. Ану слухати, шнелле! :-Р

5. Ленинград. Ну що тут казати – Шнур є Шнур. Про його виступи голим та ненормативну лексику в піснях ходять цілком логічні легенди, ну а пісні – лише зайве тому підтвердження. Однак мало хто розглядає його музику (і текст зокрема) як мистецтво, і не тільки як вдалу комбінацію матєрщінки, а ще й як альтернативний погляд на речі. Погляд з народу, якщо хочете. Прямий і безпощадний. А ще мало хто знає, що Сергій пише музику до фільмів, причому в ній не лунає жодного матюка. Тому прослухавши безсмертний “WWW”, не забудьте послухати і “Я свободен”, яка була записана з Валерієм Кіпєловим (перший вокаліст Арії) і яка звучала як саундтрек у фільмі Бумер-2.

6. Тартак. Напевно, перша справжня альтернативна українська формація. 1996 рік, “О-ля-ля”…

А здається, це було ще вчора! З часом багато що в музиці Тартака змінювалося, не змінилось лише одне – харизма вокаліста Сашка Положинського і його енергетика, яку він роздає в натовп як гарячі пиріжки. І що найголовніше – натовп відповідає йому взаємністю!

7. От Вінта. Цей гурт розкрив для мене світ стилю “рокабіллі”, або у випадку з От Вінта – “украбіллі”. Неймовірний драйв, веселі запальні тексти та музика, а головне – просто геніальні кліпи. Власне, найяскравішим кліпом я досі вважаю “Не мала баба клопоту“, ну а для прослуховування чогось веселого і драйвового (і для створення загального уявлення про музику гурту) я запропоную вам “Дарма Я Наївся Цибулі”.

8. Фліт. Український панк – то такий український панк! Взагалі практично вся українська музика випромінює неймовірний драйв, однак панк додає йому ще під 100% :) Не дивлячись на те, що загалом останній альбом Фліта мені не дуже сподобався, їхня творчість все ще відповідає канонам щирого українського панк-року, який добре перчиться в більшості соціальними текстами і бездоганною зіграністю. Щодо найкращого, що можна послухати з їх доробку – порекомендую “Критик”.

9. Paul Linford. Його музика – це суміш року, електроніки та симфонічного оркестру, яку сам композитор охрестив “роктронік” (rocktronic). Більшість саундтреків до останніх версій іграшки Need For Speed написано саме ним (особливо це стосується музики, під яку ви тікаєте від поліції). Для людей, які шукають чогось незвичного і нового, варто прослухати. Причому сподобається, як це не дивно звучить, і поціновувачам класичної музики, і любителям електронщини, і навіть металістам. Я гарантую це! А для затравочки – прослухайте “The Mann”.

10. Airbourne. Їх часто називають “австралійськими AC/DC”, і тут не посперечаєшся – їх стиль дійсно практично здертий з відомих рок-н-рольщиків. Однак і тексти, і музика дуже драйвові, а отже поціновувачам “електричних мастодонтів” сподобається гарантовано! Ну і для підвищення інтересу – пісня “Blackjack”, яка до того ж звучала саундтреком у іграшці Need For Speed Pro Street.

Дякую за знайомство з моїми музичними смаками, і сподіваюсь, що ви відкрили для себе надзвичайно багато нового ;) Радий буду почути відгуки у коментарях!

І за 6 років життя в інтернеті (і в пов’язаних з ним сферах життя) я зненавидів:

1. Лєбєдєвофагів і бидлопізайнерів. Артємію звісно рішпект, але плоди його тонкотроллінгової праці дали свої результати – і по нашій блогосферці бігає багацько школоти, хто вважає його беззаперечним авторитетом, фапає молиться на нього і на все дивиться не зі своєї точки зору, а з точки зору “чи сподобалось би це Тьомачкє”. Це поганий сигнал – людина вироджує власну точку зору і стає бидлом, при цьому монстроподібно від цього відхрещуючись. Ще одна цікава їх особливість – вони завжди готові серти цеглою на досягнення будь-кого з людей (а най би це навіть рідний брат), при цьому не розуміючи, що самі в житті ще нічого подібного не досягли (чи взагалі вже нічого не досягнуть) саме завдяки отій випрацюваній точці зору. Вірніше, її відсутності.

2. Радикальних маководів, яблучників і айфонщиків. Взагалі компанія Apple обрала цікавий шлях розвитку. Єдине в чому помилилась – в ціні. Якби все випущене нею коштувало хоча б приблизно в тих рамках, які може собі з натягом дозволити середньостатистичний українець, сумніваюсь, що Microsoft довго б трималася на ринку. Наразі ж продукція яблучка залишається для “пантових” і “багатих”. Останній вереск (чи то писк, чи то хрюк) моди – яТрубко, взагалі побив усі рекорди за присутністю в руках різноманітного гламур’я. Звісно, що люди, психіка яких подібна до вищеописаних Лєбєдєвофагів, витрачають останні гроші, зароблені на роботі чи (частіше) випрохані у батьків (у випадку школоти), на крутий телефончик, айподік, на який потім страшенно матюкаються, бо музло не кидається в нього через Праваднік, а особливо фагоцентричні – ще й на Макбуки і навіть аймаки. На відміну від тих, хто знав, навіщо купував продукцію Apple, айфонщики не можуть достеменно і аргументовано пояснити, на якого біса їм та цяцька. Все, що можна почути у відповідь “Ну це ж круто, це ж модно, он у нього такий самий…” Масова культура бидла. Особливої уваги заслуговують маководи. Вони вперто кричать на Хабрі про те, що ця ваша Вінда – гівно, вони готові привести тобі 1001 аргумент, чому МакОсь краща за всі інші ОСі. Все дуже правильно, однак їх все ж ненавидять. Чому? Банально – заїбали… Тому і їх доводиться ненавидіти. Бо після зустрічі чи банального спілкування з такими мозок як правило залишається жорстоко згвалтованим через вухо без гандона.

3. VIP. Не дивлячись на те, що мене теж суто теоретично можна до них віднести, я їх ненавиджу. Будь-яке козиряння своїм статусом, грошима, новенькою засмагою з солярія чи тим же вищезгаданим айфончиком викликає в мені бажання дати чимось важким по їбалу, щоб людина опам’яталась. Останні приклади – деякі студентки з мого курсу (хто не пам’ятає, я навчаюсь в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого на спец. “Диктор і ведучий телепрограм”). Вони вже відчули смак життя, вони понакупляли різних шмоток в секондах, вони ходили на попсові передачі на М1, вони тягнуть з батьків останні копійки на новий манікюр і ще більше шмоток… А коли я бачив їх вперше, всього цього не було. Були лише трошки лякливі дівчатка, з провінції, які виглядали так, що в ту ж Арену не пройшли б. А тепер солодке столичне життя бахнуло по личку, і вони вже інші. Не розуміючи, що йдуть в нікуди, вони все ще їдять кактуси. Сумно. І таких я теж ненавиджу.

Це лише витримки. І колись, коли в мене буде ще хвилинка ненависті, я вилию її на ще когось. У кого був гарний настрій – вибачте, що читали всю цю гидоту :)

Я вболіваю за якісний український футбол. І певно саме це мене часто рятувало, хоча моє серце навіки віддане одній команді.

Я вболіваю за Шахтар. І на відміну від фаната чи ультрас, я спроможний вболівати і за інших. Якщо проти когось грає Динамо, я вболіваю за нього. Воно теж українське. Останнім часом дивує Металіст – я вболіваю і за нього. Це ж українське, ще й сусід з Донбасом. Я вболіваю за збірну України за замовчуванням, і це навіть не потрібно пояснювати. І хоча я ходжу по лезу ножа, коли вболіваю за донецьких, сидячи в київському барі, я не буду змінювати свої погляди.

20 травня – символічний день. Турція полягла під навалою українських фанатів, які приїхали підтримати мій рідний Шахтар у вирішальний момент. Мене дуже радує, що ця подія об’єднала фанатів. Кажуть, в Стамбул полетіли навіть ультраси FCDK – і зовсім не для того, щоб бити пики “кротам”. Ця країна ще має всі шанси бути єдиною. І вона стала такою. З Донецька рапортують про те, що найближчі три дні там не виживе нічого – все святкує, у Львові в ніч перемоги один за одним злітали в небо салюти… Кубок наш. Навіки. І раділи цьому всі – від Ужгорода до Луганська, від Сум і до Севастополя. Це показник того, що ми все ще небезнадійні.