Я рідко уявляв себе у якійсь відмінній від культури та шоу-бізнесу іпостасі. В принципі, можна було б мене уявити водієм тролейбуса, сантехніком чи навіть провідником пасажирського потяга, однак навіть там би я знайшов креативний підхід до справи. Натомість доля абсолютно правильно підштовхнула мене на сцену та на камеру.
Оскільки я навчаюсь в творчому ВУЗі, то зйомки в якихось халтурках, серіалах, передачках для нас є абсолютно нормальними. На тому тижні за 18 годин я примудрився знятися одразу в двух проектах.
Читати далі »
Якби музики не було, її обов’язково мав би хоч хтось, а вигадати. Це факт, який неможливо не підтвердити. Сьогодні я вирішив розповісти вам про свої музичні смаки. Але більш розгорнуто, аніж це дасть мій профіль на Last.fm (який до того ж півроку мовчав через те, що мій ноут був у ремонті). Я розповім, чому саме цей виконавець/група зайняли саме таке місце у моєму рейтингу, відповідно у моїх вухах і душі, і нвіть житті. Топ-10 музла – до вашої уваги. А раптом підберете щось і собі спробувати? Бо я заразне чмо, від мене можна підхопити що завгодно. У гарному розумінні цього слова ;)
Читати далі »
Напевно, це найгірше, що є в людині. Але без нього ніяк. Особливо в цих наших інтернетах. І без цього ніяк, і власний антивірус періодично не підпускає людей до себе, а побічною реакцією буде одне слово – “ненавиджу”.
І за 6 років життя в інтернеті (і в пов’язаних з ним сферах життя) я зненавидів:
1. Лєбєдєвофагів і бидлопізайнерів. Артємію звісно рішпект, але плоди його тонкотроллінгової праці дали свої результати – і по нашій блогосферці бігає багацько школоти, хто вважає його беззаперечним авторитетом, фапає молиться на нього і на все дивиться не зі своєї точки зору, а з точки зору “чи сподобалось би це Тьомачкє”. Це поганий сигнал – людина вироджує власну точку зору і стає бидлом, при цьому монстроподібно від цього відхрещуючись. Ще одна цікава їх особливість – вони завжди готові серти цеглою на досягнення будь-кого з людей (а най би це навіть рідний брат), при цьому не розуміючи, що самі в житті ще нічого подібного не досягли (чи взагалі вже нічого не досягнуть) саме завдяки отій випрацюваній точці зору. Вірніше, її відсутності.
2. Радикальних маководів, яблучників і айфонщиків. Взагалі компанія Apple обрала цікавий шлях розвитку. Єдине в чому помилилась – в ціні. Якби все випущене нею коштувало хоча б приблизно в тих рамках, які може собі з натягом дозволити середньостатистичний українець, сумніваюсь, що Microsoft довго б трималася на ринку. Наразі ж продукція яблучка залишається для “пантових” і “багатих”. Останній вереск (чи то писк, чи то хрюк) моди – яТрубко, взагалі побив усі рекорди за присутністю в руках різноманітного гламур’я. Звісно, що люди, психіка яких подібна до вищеописаних Лєбєдєвофагів, витрачають останні гроші, зароблені на роботі чи (частіше) випрохані у батьків (у випадку школоти), на крутий телефончик, айподік, на який потім страшенно матюкаються, бо музло не кидається в нього через Праваднік, а особливо фагоцентричні – ще й на Макбуки і навіть аймаки. На відміну від тих, хто знав, навіщо купував продукцію Apple, айфонщики не можуть достеменно і аргументовано пояснити, на якого біса їм та цяцька. Все, що можна почути у відповідь “Ну це ж круто, це ж модно, он у нього такий самий…” Масова культура бидла. Особливої уваги заслуговують маководи. Вони вперто кричать на Хабрі про те, що ця ваша Вінда – гівно, вони готові привести тобі 1001 аргумент, чому МакОсь краща за всі інші ОСі. Все дуже правильно, однак їх все ж ненавидять. Чому? Банально – заїбали… Тому і їх доводиться ненавидіти. Бо після зустрічі чи банального спілкування з такими мозок як правило залишається жорстоко згвалтованим через вухо без гандона.
3. VIP. Не дивлячись на те, що мене теж суто теоретично можна до них віднести, я їх ненавиджу. Будь-яке козиряння своїм статусом, грошима, новенькою засмагою з солярія чи тим же вищезгаданим айфончиком викликає в мені бажання дати чимось важким по їбалу, щоб людина опам’яталась. Останні приклади – деякі студентки з мого курсу (хто не пам’ятає, я навчаюсь в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого на спец. “Диктор і ведучий телепрограм”). Вони вже відчули смак життя, вони понакупляли різних шмоток в секондах, вони ходили на попсові передачі на М1, вони тягнуть з батьків останні копійки на новий манікюр і ще більше шмоток… А коли я бачив їх вперше, всього цього не було. Були лише трошки лякливі дівчатка, з провінції, які виглядали так, що в ту ж Арену не пройшли б. А тепер солодке столичне життя бахнуло по личку, і вони вже інші. Не розуміючи, що йдуть в нікуди, вони все ще їдять кактуси. Сумно. І таких я теж ненавиджу.
Це лише витримки. І колись, коли в мене буде ще хвилинка ненависті, я вилию її на ще когось. У кого був гарний настрій – вибачте, що читали всю цю гидоту :)
Ні, я не фанат. І це чітка позиція. Я – уболівальник. Це два різні поняття, як за радикальністю, так і за способом мислення.
Я вболіваю за якісний український футбол. І певно саме це мене часто рятувало, хоча моє серце навіки віддане одній команді.
Я вболіваю за Шахтар. І на відміну від фаната чи ультрас, я спроможний вболівати і за інших. Якщо проти когось грає Динамо, я вболіваю за нього. Воно теж українське. Останнім часом дивує Металіст – я вболіваю і за нього. Це ж українське, ще й сусід з Донбасом. Я вболіваю за збірну України за замовчуванням, і це навіть не потрібно пояснювати. І хоча я ходжу по лезу ножа, коли вболіваю за донецьких, сидячи в київському барі, я не буду змінювати свої погляди.
20 травня – символічний день. Турція полягла під навалою українських фанатів, які приїхали підтримати мій рідний Шахтар у вирішальний момент. Мене дуже радує, що ця подія об’єднала фанатів. Кажуть, в Стамбул полетіли навіть ультраси FCDK – і зовсім не для того, щоб бити пики “кротам”. Ця країна ще має всі шанси бути єдиною. І вона стала такою. З Донецька рапортують про те, що найближчі три дні там не виживе нічого – все святкує, у Львові в ніч перемоги один за одним злітали в небо салюти… Кубок наш. Навіки. І раділи цьому всі – від Ужгорода до Луганська, від Сум і до Севастополя. Це показник того, що ми все ще небезнадійні.
