Протест на Прорізній проти забудови скверу. ВІДЕО

Спонсор запису: Выберите беспроводные наушники в нашем магазине

Душевний імпічмент на потоці

Спонсор запису: Купить женские сумки в Киеве

Якби в мене було достатньо мізків на те, аби поставити на потік вирішення душевних проблем людей, я б напевно вже був мільйонером. Натомість – вирішую їх маленькими порціями і локально. І як назло – у 99% моїх потенційних “клієнтів” ще такий вік, коли відбувається повний злам життєвих цінностей, їх переоцінка та інша байда в цьому стилі. І це при тому, що в мене теж цей процес періодично відбувається. Тому важкувато допомагати людям в тій проблемі, яку ще сам не подолав, або не знаєш, як подолати.

Просто після почутих на свою адресу компліментів дуже складно пояснити людині, що я далеко не Брюс Всемогутній, і навіть деякі проблеми мені не по зубах. А вони ще й ображаються. Дивні ці істоти – люди. Як влучно сказав мій друг про наших одногрупниць – “амеби”.

Акторське завдання

Спонсор запису: Предлагаем купить книгу по бизнесу с доставкой

Творчий університет – на те він і творчий університет, аби там займатись творчістю. Але ВУЗ є ВУЗ, і тому там теж є “загальні” предмети (історії, філософії всякі), як треба, омайгад, здавати. Щопівроку – якась напасть. Англійська, історія України, філософія, екологія, російська література, зарубіжна література… Йойкимамцю! Коли ж це все вчити, якщо більшість часу йде на майстерність телеведучого і акторську, і ще й на сценічну мову? Але Боженька на небі все бачить, та й не для того нас вчать, аби ми цим не користувались.

Один з екзаменів я не готував спеціально. Це була російська література. Список необхідного до прочитання пред екзаменом ввалив мене у коматозний стан – читати це все було точно ніколи! Тому я забив на все і вирішив “будь що буде”. А потім я зустрів знайомого, з 5 курсу, і за день до екзамену він сказав геніальну річ. “Саня, тут все навчання складається з акторських завдань. Якщо ти ніфіга не знаєш – ти мусиш зіграти перед викладачем, що ти все знаєш! В тебе є найдієвіша зброя, якою ти не користуєшся, ідіот! Тому запам’ятай, екзамен – це чергове акторське завдання, вийшов з 5-кою – значить і з акторської все буде чудово!” Що й казати, література була здана на 5 ;)

Принцип перманентної війни

Спонсор запису: 14 февраля день влюбленных, подарки, поздравления, валентинки
Download ipod movies online for free

Моя дупа завжди знайде собі пригод. Частіше за все я вирішую їх ще на етапі початку, і майже завжди на свою користь, однак є один конфлікт з людиною в університеті, який переріс у стан перманентної війни. З непередбачуваним абсолютно кінцем.

Що буває, коли викладач вступає у конфронтацію із студентом? Як правило, в хід іде весь арсенал – двійки, незаліки, доповідні, “підговори” комісії. Однак коли все це не допомагає (а саме так у моєму випадку і сталося) починається найцікавіше.

У веденні партизансько-диверсійних дій для того, щоб викинути непотрібного студента з гри, викладачі давно перемахали партизанів часів Другої світової. Тільки і встигаєш дивуватися, як ця людина до такого додумалась? Хоча недооцінювати суперника – теж дуже і дуже фатально може закінчитися.

Зараз починається новий семестр, і схоже у війні наступає бліцкриґ. За ці півроку мене спробують позбутися остаточно, і фундамент під це вже заклали. Єдине, чого не врахував табір противників – це мого досвіду таких воєнних дій. Адже мене свого часу виганяли і з гімназії, і з ліцею, і зовсім не за оцінки, а більше за вільнодумство, за пропагування демократії в освіті, за принцип хоча б примарної рівності між учителем і учнем, коли учень поважає учителя, але й учитель поважає учня. Наразі друге стало безумовною рідкістю, а мені хочеться блювати, коли мене хочуть поставити на місце, туди, де вже стоїть орава жополизів, які готові себе хоч гівном на палиці визнати, аби здобути бажаний “п’ятак”. Огидно, ницо, жахливо! Я прийшов за знаннями, а не за оцінкою, а натомість мушу включатися в “підкилимні” інтриги, аби вижити. І після цього ще питають “ну як тобі тут вчиться?” П*дараси.

Так от, напевно вперше вжитті пан викладач допустив помилку. Серйозну помилку, зв’язавшись зі мною. Не подумайте, що я хвалюсь чи якесь велике цабе, просто він мене недооцінив. Ота найперша помилка, якої допускаються боксери, самбісти, каратисти, виходячи на ринг/татамі з розповідями тренера про цю людину і сподіванням, що все закінчиться швидко і перемогою. Він порахував мене звичайним студентом. І помилився. І якщо я буду вчитися на третьому курсі, знайте – я виграв. А так воно і буде.

alexfurman.com

Хто ще не в курсі, я таки вирішив розділити особисте та “інше” на різні блоґи. Отож, всім небайдужим до моєї писанини (таких, за останніми данними, півсотні) велкам на alexfurman.com – Блоґ веб-маніяка на півставки

“Самотність – спадок сильних”

Що б там не було на душі, а самотність теж має свої позитивні риси.

Цитата, винесена в назву запису, була віднайдена мною доволі нещодавно. Змусила задуматись. А якщо по правді казати і відкинути рожеві шмарклі, так воно і є.
Читати далі »

Хвилинка психолога-теоретика. Синдром “ображеної дитини”

Ідеальним в інтернеті бути неможливо. Обов’язково знайдуться люди, яким твої певні кроки (або ти сам) не подобаються. Різниця лише в ступені ненависті. Але вона, як це не дивно, напряму залежить від самої людини. Розумна людина просто не буде читати/контактувати з неприємною їй людиною, дурна ж – буде битися головою об стінку і волати про свою ненависть, хай це і читає тільки той, кому це власне і надіслано. Адже як правило такі скандалісти (або ж м’якше, як у в’язниці – “отріцали”) грають на публіку, тобто формально є низькокласними тролями в повному розумінні цих слів.

Причин такої поведінки може бути купа. Від необережно сказаного твердження до взагалі самої політики людини/ресурса. Причому основна причина – людина РЕАЛЬНО ВВАЖАЄ, ЩО ЇЇ ДУМКА КОГОСЬ *БЕ!!! Тут щоправда палка при двох кінцях – адже і нормальна адекватна думка нерідко мало кого хвилює. Але хочеться визнати, що нормальну думку слухати приємніше, аніж виття неадекватів.

На моїй пам’яті таких людей безліч. З одного боку, не хочеться з ними навіть мати справу – нервові клітини не відновлюються, і перечитувати, а тим паче відповідати їм я не маю жодного бажання. З іншого боку, якось жеж треба пояснити юзеру, що і до чого, щоб він не витрачав час на маячню, яка все одно ніким не буде оцінена! Щоправда, ефективних методів для цього не придумано. Тим не менш, ідея в мене ось щойно з’явилась.

Отож, тому пану, який ломиться в коментарі до мене без кінця і краю з відчуттям, ніби він – центр всесвіту і світоч думки, повідомляю, що кожна публікація його брєдятіни коштуватиме йому $10 за один коментар. Мої платіжні реквізити не напишу, бо і так знаю, що платити ніхто не буде. Зате людина зразу відчує, що його хтось почув! Якщо бути відвертим, я перечитую всі коментарі, які надходять. Пропускаю тільки не всі, але читаю – всі, так що “пишіть і будете почутими”. Але не факт, що опублікованими. Таке воно життя – жорстоке. Геніїв теж колись не чули :)

Бабла.нет, або повернувшись до теми монетизації чергового барахла

Щодня як мінімум одна стаття в моєму рідері наступає на болючий мозоль – монетизація блоґа. Про це всі говорять, всі хочуть, але реальних прикладів справжньої монетизації в уанеті не те, що нема – просто фізично не може бути. Все, на що спроможні навіть найпопулярніші українські блоґи – це оплата хостингу і пива їх творцям. Sad, but true. І хто зі мною не погодиться – най покаже мені звід своїх доходів з блоґа і місто, в якому живе, а потім задумається, чи зможе прожити на ці гроші в своєму-ж таки місті. Кияни – навіть не тужтесь :)

Заново відкриваючи свій блоґ, я продумував найрізноманітніші варіанти монетизації. Думав я раціонально, бо розумів, що по суті я ніколи не зароблю стільки, щоб спокійно на ці гроші жити. Наразі мій сукупний дохід на місяць – 6-8 тис. грн., а стільки на блозі заробити нереально. Тому завдання було мінімальне – покрити витрати на сам блоґ, перетворивши його на самоокупне підприємство, не більше. Але згодом я від ідеї монетизації відмовився взагалі, розміщаючи лише безкоштовні банери на підтримку когось/чогось – якогось баркемпу, чиєїсь ініціативи тощо. Те, що ви зараз бачите – AdSense – лише спроба, щоб крутилося хоча б щось. Тим більше, на більшості українських браузерів встановлені банерорізалки, які ріжуть контекст як гарячий ніж масло, тобто якщо цю рекламу бачить 10% відвідувачів мого сайту – вже добре.

Єдина ідея, яка довго не виходить в мене з голови – платний контент. Я багато пишу – вірші, есе, розповіді. Публікую далеко не все – більшість матеріалу переписується не раз і навіть не три. Якщо запитати про якість, то багатьом подобається – якщо я не публікую більшість на блозі, це не означає, що все це ніхто більше не читає. То чому б це не обернути в річ, на якій можна заробити? Та за нєфіг, як то кажуть, але є одна суттєва проблема. А саме – повна неготовність нашого нетрівського піплу платити за контент. В буржунеті в мене не виникло б такої проблеми. Як відомо, в нас люблять халяву. Це підтверджує і друге місце по рівню піратства в світі, ну і менталітет теж не скидаємо з рахунків. І не дивлячись на те, що ми здається рухаємося в Європу, але саме в цьому плані наш рух схожий радше на спокійний дрейф з невідомою швидкістю. Саме тому, оскільки я всерйоз задумався над тим, щоб одним з перших в уанеті поекспериментувати з контентом за помірну плату, я відкриваю опитування серед своїх читачів. Їх не більше півсотні, тим не менш, прохання проголосувати всіх в коментарях, аби я мав об’єктивну картину.

Питання на повістці дня – якби я запропонував вам, припустимо за $2.5/міс. (сума суто від балди, але десь в тому районі, який я планую брати з читача), платний доступ до більшої частини художнього контенту (весь інший нетематичний контент залишиться у вільному доступі), чи готові ви платити? Аргументуйте свою думку.

Наперед дякую всім за відповіді!

Втратити все (за автобіографічними мотивами)

… – Лише зараз, коли я лежу з тобою в ліжку, причому не просто так лежу, в мене виникло одне суттєве питання: навіщо ми це зробили?
Він мовчав, нервово пересмикуючи край ковдри між пальцями.
- Мовчиш… І я мовчу. Бо сама не знаю. Скажи, нащо я взагалі тебе зустріла?
Очі, навіть призвичаївшись до темноти, не бачили його емоцій на обличчі.
- От до чого йшла наша дружба…
Він все відмовчувався. Вона не здавалася.
- І що тепер? Ми зайшли в глухий кут. Я післязавтра виходжу заміж, зматуюсь з цієї грьобаної країни, де мене нічого не тримає, і єдина ланка, яка б мені про щось нагадувала – ти – тепер відсутня.
- Ти відмовишся від спілкування зі мною тільки через те, що ми з тобою переспали, причому спонтанно?
- А мені чомусь не віриться, що спонтанно. Ти ще в школі безсоромно щипав мене за попець, потім ти постійно відвішував мені компліменти щодо моїх грудей… Коли ти напивався в нашій спільній компанії, в тебе в очах не те що горів – палав як ватра хтивий вогник… Більш ніж впевнена, що ти на мене навіть не раз дрочив. І після цього я мушу вірити, що все це сталося випадково, на вибуху почуттів?
- Нууу… Хвацько ти мене порівнюєш – школяра із дорослим хлопцем…
- Саме в плані хтивості мало що змінилось.
- Дякую і на тому.
Розмова не клеїлась. Майже машинально його рука пестила дівоче тіло, але думки були геть про інше.
- Але я знаю, що ти сказала не все. Не все, зовсім. Пам’ятаєш, як ти надзвонювала мені щоночі, коли я перестав добиватися тебе і обрав іншу? Тобі здавалося, що я тебе кохаю і… Ну, в принципі так і було… І ти, побачивши суперницю, просто божеволіла, пригадувала мені все, як от зараз. Згадаю ще, як ти плакалась моїй сестрі в жилетку, що ти хочеш зі мною бути, але не скажеш це мені ніколи, бо всі інші тебе просто не зрозуміють- я тоді ще був хлопчиком-ботаніком, який не здавався взагалі якимсь прийнятним варіантом для хоча б якихось відносин. І ти, побоюючись ґлузувань отієї сірої маси, напоказ мене ігнорувала, всім своїм видом показуючи, що якщо ти зі мною будеш зустрічатись, то корона спаде з твоєї голівоньки і все таке. А потім я відчалив у Київ, вчитися. Ти забула про мене на цілий рік, аж потім я приїхав у гості на пару днів і суто випадково потрапив на день народження Олексія, того який барабанщик. А там ти побачила мене нового, звосім іншого. І тебе ніби зірвало. Ти прогулювала пари, наїжджаючи до мене в столицю мало не два рази на тиждень. Ти тягала мене по парках, піцеріях, кафешках… Постійно кидалася на флірт, щодвіхвилини зиркала на мої губи, прекрасно знаючи, що означає цей жест очей у дівчат… Ти намагалася надолужити згаяне у шкільних роках, але було запізно. Ні, ти не вийшла з мого смаку, інакше як би я з тобою переспав? Але це було вже не те. Це було навіть не кохання, якась емм… Банальна дружба, яка постійно хотіла перевалитися в щось більше…
В темноті на її обличчі заблищали сльози.
- Так, я кохаю тебе. Я завжди кохав тебе. Я вивертався і так, і сяк, дарував тобі квіти, водив у кіно і в клуби, але все те було, м’яко кажучи, до сраки. Ти притримувався отієї сірої лінії партії, щоб виглядати такою ж, як себе подавала, і мені в отому вигляді не було місця. Навіть моєму коханню. І зараз, коли мій потяг життя вже давно пішов від станції Минуле до станції Майбутнє, ти продовжуєш бігти по шпалах і намагатися вчепитися за буфер. Добре, вчепилась – мене зірвало, і я відтрахав тебе. Грубо і банально. Вперше і востаннє в житті. І за цей вчинок я ще довго буду себе картати, хоч саме ти мене спровокувала – запросити “старого друга” до себе, і вдягнути міні-спідничку, під якою не було трусиків… Сильно, ага? І зараз ти плачешся, як же нам бути, коли я таке утнув.
Сльози вже не чулись, але поодинокі схлипування ще лунали.
- Пробач мені. Ще раз. Ти втратила свій шанс, я свій втратив вже давно. Але ти жалкуєш, а я – вже ні. Ти вибрала мішок з вічнозеленими цінностями в Турції замість справжнього кохання, яке я давав тобі – що ж, твоє право. Тож я ні в чому не винний.
Він встав і почав одягати джинси.
- Зачекай.
Вона вхопила його за руки. Змусила опуститись назад на ліжко.
- Я зрозуміла. Все. Але якщо вже така доля наших відносин, залишся зі мною. Ніч ще довга, а літак у мене аж ввечері. Якщо я втрачу все у відносинах з тобою (а я втрачу все) – то хоча б зможу насолодитися на прощання тобою по повній. Це вже нічого не змінить, а одна цієї ночі я збожеволію. Не йди. Будь-ласка.
Вона кинула його на ліжко і накинулась. Цілувала, обкусувала, стогнала, верещала і плакала водночас. Хтозна, що в цей момент клекотало в такій незвіданій і досі незрозумілій до кінця жіночій душі…

Зміни

Так буває. Людина не може залишатися однією і тією ж. Час іде, щось змінюється, щось вкорінюється. Так і я.

Колись я слухав метал, знехотя ходив у ліцей на пари, сидів через life:)-інтернет і молився на той гігабайт, який в мене був. А ще мене годували, одягали, плекали (що зовсім не заважало мені нажиратися в дровеняку і робити різні як дурні, так і не дуже вчинки), і я робив все, що мені заманеться, бо думка батьків мене хвилювала все менше. Добре, що вони хоч це розуміли, інакше моє життя було б набагато нестерпнішим. Я розумів, що таке життя триватиме недовго, та все ж проживав його, як треба.

Ява друга. Я – черговий й*баний понаєх у славному місті Київ. За душею – тільки койко-місце в гуртожитку, якісь зачатки власної справи, навчання у чудовому ВУЗі, рок у навушниках, піплнет в ноутбуці і розуміння того, що життя круто змінюється в бік незаперечного факту – тепер за спиною батьків фіг сховатись, і ось вона, омріяна самостійність і 18 років, які я зустрів, напившись пива з Рябцевим на його зйомній хаті.

Ява третя. Я вже корінний понаєх – півроку, аднака! Я вже освоївся, знайшов стабільне джерело прибутку, більш-менш тримаюсь у ВУЗі. Перед очима миготіли нові знайомства, дівчата, зйомки… І я став псуватися. Власне і до того я був далеко не паїнька – я сповідую філософію того, що якщо ти чогось досяг в житті, це не має бути виключно твоєю справою, а справою всіх. А наш постсовковий менталітет, коли ти не повинен хвалитися своїми досягненнями, а сидіти і мовчати в ганчірочку, досі сповідує 99% населення нашої постсовдепії. Елемент природнього відбору, зетс райт. Дехто мене обожнював, дехто просто намагався використовувати, дехто з презирством фиркав, ледве загледівши мою мордяку в радіусі 20 метрів, бо інстинктивно відчував – я можу задати жару. І я його задавав. І чхав на те, що про мене думають і говорять. А де ви бачили кота, якого цікавить, що про нього думають миші?

Ява четверта. Я вже рік в Києві! Оу мля. Я все вище і вище лізу в гору. І хоча на мене сходять то сніжні лавини, то тупо падає каміння, але сходження триває. Тим не менш в душі неспокійно. Мене стало різко цікавити думка інших і побиття морди в цьому контексті, а ще питання свого особистого життя, яке я намагався вирішувати різними способами. Проблема сексу вирішувалася легко – проститутки. Не найкращий метод, проте дієвий. Вони робили свою роботу, я платив. Все чесно. Ну або знімав якусь чіксу в клубі – ставив два Б-52, і вона вже сиділа на моєму стояку десь в районі туалету. Щоправда, тут все було складніше – я не можу просто переспати з дівчиною і просто піти. То біш в мене є якийсь такий запобіжник проти випадкових зв’язків – з кожною дівчиною, з якою я перепихнувся, я ладен навіть одружитися (при умові, що я її не злякався з ранку з бодуна). А враховуючи той факт, що я давно збився з рахунку, а зі скількома ж я переспав, то цілого портфеля паспортів мені б вистачало ой як навряд! Понеслось – баби, покер, алкоголь, якісь гулянки, клуби, пару годинок в інтернеті – і знову. І я зрозумів, що пора багато чого змінити. В собі, на собі, в характері і ставленні до життя. Зміни мали піти на краще. Фенікс би заздрив!

Ява п’ята. За вікном 15 січня 2010 року. Все той же гуртожиток, все те ж койкомісце, все той же ноутбук… Але фенікс захлинувся від заздрощів і помер від подиву. Перед ним була інша людина. Людина, яку можна сміливо назвати захищеною від негод особистого і суспільного життя. Людина, яка створила себе сама, без допомоги і порад. Людина, якій залишилось пару десятків тисяч баксів до придбання своєї власної нерухомості в Києві. Людина, яка змінила молодіжний прикид на діловий костюм і манери нахабного тінейджера на прийнятні у колах, відмінних від групки студентів-алкоголіків. Людина, яка вгадала ціну справжнього життя, жодного разу не подивившись в прайс.

Розумні люди – поплескають в долоні і потиснуть руку. Дурні – продовжать ставити палки в колеса і заздрити, заздрити, заздрити, радіючи з кожної канави, в яку мені ще доведеться впасти. Багато речей залишились незмінними, однак тепер вони в новій оболонці, яка керуватиме ними набагато раціональніше за своїх попередників.