До чого я все це писав? Окрім невозбранного піару двох блоґів, я показав наглядний приклад, як відбувається розвиток української блоґосфери. Ну і попіарив, що мій приклад дав життя (прямо чи опосередковано) як мінімум ще двом блоґам, що є вельми показово. Ну таке (тм).

Тайм-менеджмент – одне з найбільших “зол”, вигаданих в світі. Для початку, що нам скаже Вікіпедія?

Тайм-менеджмент (або простими словами – керування часом) – це технологія організації часу і підвищення ефективності його використання.

Все звучить дуже круто і навіть корисно – скільки разів ви помічали за собою, що не встигаєте виконати поставлених задач на день? Здається, що цей “мудрьоний” набір філософій вирішить ваші проблеми і дозволить оптимізувати вам робочий процес і стати практично напівбогом свого ремесла!

Однак не все так просто.

Хтось свого часу пожартував, що тайм-менеджмент придумали керівники великих компаній, аби змусити працівників виконувати набагато більше за ті ж гроші і той же робочий час. Смішки смішками, а схоже так воно і є. Звісно, якщо ви сидите цілий день в Гівнокласниках замість того, щоб писати квартальний звіт, то тут просто немає коментарів. Але якщо ви і так працюєте на піку своїх можливостей, то ніяке ковтання розумних книг з управління часом не допоможе вам робити більше. А зазвичай типова книга з тайм-менеджменту (і взагалі будь-якої тематики в районі бізнесу) побудована за принципом Месії: “ви всі гівно, але я зроблю з вас марципанчики”, і далі ціла книга ще більше вкидає вас у стан суму в стилі “йойки мамцю, як же я неправильно живу!” Не скажу, що це некорисно, але методика подачі такої життєво необхідної інформації (а саме так вважає автор) точно неправильна.

Поглянемо з іншого боку. Кожна людина, яка досягла успіху в своїй професії і роботі, любить її. І головне, кожна вважає її свого роду мистецтвом. А тепер скажіть – як мистецтво можна загнати в рамки? Ви можете уявити собі художника, який малює свою картину за формулами вищої математики? Або щоб актор вживався в роль і проживав її за чітким графіком погодинно? Секрет успішної роботи в тому, чи подобається вам ваша діяльність. Якщо ви все життя мріяли про кар’єру оперної діви, а натомість сидите секретаркою в якомусь задрипаному офісі, то прочитайте хоч вагон тайм-менеджментівської літератури, а краще і ефективніше ви працювати не станете – душевний стан та інші високі матерії ніхто не відміняв.

І давайте не будемо забувати, що людина – не робот. Ви не можете проапґрейдити собі процесор чи підкинути оперативки. Ви – це ви. Навіть в розвитку себе є певні межі, або ви другий невизнаний Будда. Тому не намагайтеся стрибнути вище свої маківки. І не вважайте всю цю навчальну літературу вашою єдиною панацеєю. Хоча, звісно, почитуйте. Ніколи не завадить ;)

Чувак, відставити! Це шо за постна х*йня? Це шо за постсуїцидальний синдром на етапі затухання? Ти шо й*бнувся?

Якби ти мені все те саме про себе розповів 5 років назад, я б може і повірив. Зараз – не вірю! Бл*дь, але де той статний красень, який буквально викидав енергію, як гейзер? Де той харизматичний пошляк, якого в своїх таємних думах мріяла відтрахати як мінімум половина дівчат нашого корпусу? Де це все? Що я бачу? Якась тупа лазмазня. Отямся, чоловіче!

Бачте, викладач в універі пішов у контру? А шо, в перший раз? Тебе мало намагалися турнути спочатку через фізику, потім через хімію? І ти ж залишився, так? Втримався? Так х*лі нюні розпустив?? Доведи цьому засранцю, чого ти вартий! Постав його на місце! Хіба, знову-ж таки повторюсь, в перший раз?

Особисте життя, бачте, не клеїться? Та мені Пашка доповідає, що ти витворяєш в гуртожитку і за його межами з дамочками різного віку і статусу! В тебе секс частіше, ніж я в маршрутках їжджу! І воно мені каже, що в нього особистий фронт не клеїться. Ну да, я розумію, рамантік, “грьобаний ідеаліст”, як ти мені казав, але це все буде. Колись. А зараз є куди всунути – і маландєц! На все інше забий!

Пам’ятаєш, ти казав мені про ту дівчину? Ще та давня історія, коли ти ще в Хмелі жив? Так от, роби щось! Роби, бл*дь, бо місцеві мучачіки в ареалі її проживання дуже люблять слов’янську красу. Що, отак просто затопчеш хоч і давню, але мрію?

Я так можу безкінечно. Одне тобі скажу – поки ти остаточно не перетворився в безвольну сіру матерію, не здатну тримати своє життя в залізному кулаку власних хотінь і їх виконань, викинь це все з голови і йди в атаку! І повертайся до такого вигляду, яким я тебе запам’ятав тоді, на нашій останній зустрічі. Будеш пролітати ненароком повз Детройт – дай знати, зустрінемось, подивлюсь на тебе нинішнього, самостійного, щасливого…

Знаєте, напевно завдяки таким людям я досі ще живу.

Ми будемо його пам’ятати. Журналіста цілої епохи. Влада Лістьєва.

Театр, який ви маєте змогу побачити в тому ж ім. Франка, Лесі Українки, чи подібних кардинально відрізняється від того перформансу, який робимо ми.

Не вдаючись в технічні тонкощі, хочу відмітити, що ми взаємодіємо з глядачами, на відміну від класичних театрів, де вистава грається за так званою “четвертою стіною” – актори ніби не бачать глядачів, не взаємодіють із залом, тобто для них глядачів просто не існує. Ми ж, як майбутні телевізійники, ставимо собі за мету саме взаємодію з глядачами, тому на наших виставах глядачі є активними учасниками дійства! Що, погодьтесь, набагато цікавіше, аніж спостерігати відсторонену від вас трагедію.

В червні в нас прем’єра. Ми граємо гостру соціальну сатиру за мотивами п’єси Фазіля Іскандера. Слідкуйте за анонсами в блозі, і не пропустіть! Таке не варто пропускати, і не тільки тому, що я там гратиму :)

П.С. Зовсім забув, все відбуватиметься в Києві, в ДЦТМ ім. Курбаса, це у центрі. Ціна квитків буде суто символічна, як для своїх. Тому десь там собі занотуйте ;)

Мені хочеться думати, що я пишу цікаво, якісно і, відповідно, читабельно. Тому маю абсолютне право думати саме так. І в процесі серфінґу по мережі, перечитуючи деякі блоґи, які можна віднести до приватних, хапаєшся за голову. Мати моя рідна, звідкіля ви всі повилізали? Хто вам сказав, горді нащадки козаків, що ви можете писати? Ви взагалі користуєтесь спелчекером? А без нього грамотно писати вмієте? Де ваш власний стиль? Де харизма, яка мусить пронизувати текст, як блискавка тіло невдахи? Де авторська подача нехай найбанальнішої розповіді про те, як ви вчора жахали пиво під сосиски? Де елементарний ЗАДУМ? Зав’язка сюжету? Розвиток? Кульмінація? Кода (або людською мовою – закінчення)? А якщо цього всього немає – так і якого ж ви біса полізли в блоґґінґ? Нащо змарнували час робота, який зареєстрував вам халявний домен org.ua для прив’язки до безкоштовного хостингу? (ох вже ця ментальність, йопт) Нащо змарнували годину життя, встановлюючи найбанальніший ВП і підшукуючи тему оформлення “пакручє”? Нащо щодня пишете фігню, яку читають тільки роботи і пара ваших онлайнових друзів, раз по раз заходячи на ваш блоґ, бо ви їх про це попрохали? Нащо все це? А потім ви закинете цю забавку, і все. Потім скажете, що вас “не оцінили” чи “в мене немає на це часу” і т.п..

Так от, моє до вас прохання – звільніть нас від своїх геніальних думок. Не засмічуйте інтернет і наші мізки, і навіть не смійте себе назвати “блоґґером”, бо ви цього недостойні. На вихід! А, так, і речі свої теж не забудьте. Це так, про всяк випадок.

Міф 2: Всі треки одноманітні, і їх нецікаво слухати.
Під одноманітністю як правило мають на увазі, що одна музична фігура повторюється як рефрен багато разів. Але давайте підрахуємо – в класичному треку одна музична фігура повторюється не більше ніж 4 або 8 тактів, після чого трансформується – до неї щось додається, і видозмінена фігура знову звучить 4-8 тактів, і так по колу. Взагалі класичний клубний трек має структуру хвилі – семпли наростають один на одний, і так до кульмінації трека, після чого все, як хвиля “сходить нанівець”. 8 тактів – це класична довжина звичайного відрізку музичного твору, тому я з таким же успіхом можу заявити, що і Бах одноманітний, бо і в нього може зустрітися одна фігура на цілих, йоптить, 8 тактів! Ну їй-бо, смішно.

Міф 3: Ця музика “отупляє”.
А як цей варіант пояснити, я навіть не знаю. Як може ритмічна мелодична конструкція отупляти – самі переносники цього міфу пояснити не можуть. Тому відкинемо його як незрілий і нефактований.

Міф 4: Від цієї музики можна залишитися без слуху…
…як в принципі і від будь-якої музики, яка грає на неякісному обладнанні, з неправильними налаштуваннями еквалайзера і на екстримальній гучності. Можна і від Моцарта розрив барабанної перепонки отримати. За бажанням.

Міф 5: Клубняк – то виключно для молоді.
Ніфіга, я особисто їхав у потязі з 42-річним дядьком, який преться від Hard Electro, і всю ніч замість того щоб спати ми обмінювалися треками. Таких небагато, але вони є!

І взагалі – обмеженість людини в музичному смаку може багато що про неї сказати. Тож перш ніж щось кардинально стверджувати, спробуйте не поспішати і ще раз все обдумати. Враження про людину складається надто швидко. Швидше, аніж встигаєш схопити слово, як горобця.

1. Аксіома Зарплатні. На яку суму заробітку не сподівайся – все одно не вистачить.
2. Аксіома Фурмана. Прогнозувати час, за який ви опинитеся в точці В, виїхавши з точки А – марна і непотрібна справа, бо завжди провальна.
3. Аксіома Лук’янівської площі. 14 трамвай буде скільки разів завгодно їхати в сторону автогенного заводу, але жодного разу не повертатиметься на Контрактову!
4. Аксіома Мачо. Київські дівчата рідко дають на перших побаченнях.
5. Аксіома Загального миру і злагоди. З сільськими звичками, понтами не по статусу, доходом нижче 5 тис. грн., відсутністю перспектив і з дітьми в’їзд у Київ не рекомендується.

Післямова. Виходжу з М Лук’янівська, йду на вихід. В дверях виходу (увага, це важливо) на мене суне незрозуміла конструкція жіночого роду віку 55-60 на вигляд з купою сумок і зіштовхується зі мною прямо в дверному косяку. За інерцією і враховуючи що моя вага = 90 кг, а її (навіть з сумками) точно менше вона трошки відбивається від мене назад. Чується істеричний крик “Прапусті!” і поштовх в грудну клітину. Від другого поштовху я вивертаюсь і жіночко влітає в пройом. Я повернувся назад і крикнув з характерним вказуючим жестом “Вхід там, бл*ть!”, на що отримав гірке і на всю станцію метро “Іді в п*зду!”

Люди такі люди.

Коли я йшов сам, було таке відчуття, що я єдина людина, яка обрала побути на самоті. Концентрація парочок перевищувала 99,100%. Цікаво, що в мене завжди так випадало в житті, що ДСВ я ніколи не святкував – було банально ні з ким. Але з часом я зрозумів, який же ж це позитив – не святкувати саме ДСВ! І ось чому:

1. Вам не треба весь день зраджувати собі самому і робити все, що вам остогидло/не подобається/не пре лише тому, що сьогодні ДСВ і ваша друга половинка чогось там схотіла.
2. Вам не потрібно витрачатися на подарунки, квіти, походи в кіношку/клуби і т.д. В кого хоч раз закінчувалися гроші в середині місяця, той мене зрозуміє. Жлобство – це дещо інше.
3. Ви можете навіть не вимикати телефон і спокійно сидіти вконтакті чи в скайпі, бо всі інші все одно звалили цілуватися під снігом, а значить всяка шешура вас не буде турбувати!
4. Нарешті із спокійною совістю ви зможете посидіти вдома, втішаючи самого себе, що вам і дома добре, бо на вулиці і у всіх людних місцях відбувається повний капздець, який не підходить вашому спокійному складу ума.
5. І останнє. Я вважаю, що подібне свято треба скасувати в х*ї. Чому? Тому що якщо ви по-справжньому кохаєте, то для вираження своїх почуттів вам не обов’язково чекати 14 лютого – подібне свято своїй половинці треба влаштовувати щодня!! І якщо всі так будуть вчиняти – сама необхідність у подібному дні відпаде.

Так, я злюка, але ж який об’єктивний злюка! :) (вітати необов’язково)